Брама у вічність

Дія майже всіх фільмів жахів з їхніми монстрами, кровожерливими  чудовиськами, що виникають із темряви, злодійськими (зрідка -- добрими до  людей) привидами відбувається у старовинній будівлі, домі, де давно ніхто не жив, який дістався у спадок чи був придбаний при нагоді. З підземелля,   зі шпарин небуття під фундаментом дому виходить Воно – незбагненне,  оповите жахами дитинства, і, розбуджений людиною, дім стає провідником сил  мороку, відкриває свої коридори й двері для проникнення недійсного в  дійсність. Дім, що пережив багато поколінь, немов зберігає, як нам уявляється, тіні-образи своїх колишніх господарів, тих, хто давно пішов з  життя, кого в нашому справжньому “тут-і-тепер” бутті немає. Старий дім, населений витворами нашої уяви (а чи лише уяви?) притягує й  лякає. Лякає і – все одно нестримно вабить. Чому?

Література – і не лише специфічного розважального жанру, а й високого  класичного рівня – безліччю сюжетів засвідчує: десь у глибинах нашого єства криється нездоланна впевненість в існуванні неймовірного, казкового,  магічного зв'язку між Домом і Таїною минулого. Такий зв'язок є архитиповим,  притаманним емоційно-позасвідомим структурам людської психіки. Дім – це  місце, яке утримує минуле, осередок буття, в якому минуле не минає. Відтак  Дім вступає в суперечність з плином часу і долає його. Чому в нас, попри  весь скепсис дорослості, всупереч усім засвоєним науково-матеріалістичним  переконанням або ж релігійним поглядам вперто жевріє відчуття  багатомірності образу Дому? Чому в домі, що зберігає відбиток давніх часів, ми підсвідомо шукаємо ті таємні дверцята, що ведуть у країну, координати якої – поза часом і простором? І самий дім стає Золотим Ключиком...

У назвах надзвичайно автобіографічних, чарівних за силою магії слова  романів Томаса Вулфа, які увічнюють до болю кохані автором Час і Місце життя, надають їм статусу вічності, невипадково пов'язуються сакралізовані образи Дому й Часу: “Поглянь на дім свій, янголе”, “Про час і про ріку”,  “Нема додому вороття”. Дім стає символом втраченого назавжди і водночас – його ж непорушним притулком. Дім – об'єктивована пам'ять, яка не  реконструює, але подовжує, зберігає єдність, безперервність суб'єктивного  досвіду. А проте... “нема додому ороття”, і епіграфом-рефреном першої книги Вулфа стають слова: “камінь, лист, незнайдені двері; про камень, про  лист, про двері. І про всі забуті обличчя... О, утрачена і вітрами оплакана мара, повернись, повернись!”

Чарльз Ерроубі, режисер, актор, драматург – герой роману Айріс Мердок  “Море, море” ставить крапку у своїй кар'єрі і, віддаляючись від метушливого життя, купує старий незграбний будиночок на березі північного моря. Він давно прагнув усамітнення, щоб неспішно, грунтовно розібрати засмічені дріб'язковим мотлохом буденності валізи життя, віднайти стрижневе, вихідне, повернути собі себе ж самого. І дім загадковим скрипом половиць у нічній  тиші, старовинним, із поверхнею кольору старого срібла дзеркалом у  вітальні, що безпричинно-самовільно впало й розбилося, розхитує зашкарублі окови душі старого актора, прочиняє двері для спогадів.

Та раптом спогади переплітаються з реальністю – Ерроубі зустрічає  дівчину з далекого минулого, його перше й єдине справжнє кохання, яка  колись безслідно зникла і спогади про яку для нього самого за довгі роки перетворилися на щось подібне до вигадки, належне до світу мрій і фантазій.

Минуле повертається. Однак лише для того, щоб засвідчити свою неможливість  і... невмирущість. Повернене минуле не стає буттям, воно входить у нинішнє як іншобуття, яке є й не є, незнищенне і невимірне. Ключем, що відкриває таємничу скриньку минулого, місцем зустрічі плинного й усталеного, часового і вічного (світу речей та світу ідей-ейдосів, – як сказав би великий давньогрецький філософ Платон) стає старий Дім.

В усіх своїх мандрівках численними “віддзеркаленнями” принци Амбера з  однойменних “Хронік” Роджера Желязни, хоч би якими привабливими й затишними були виниклі не без їхнього сприяння світи, пам'ятають про священність і “матричний” статус домівки. Амбер – оригінал, прообраз, першоджерело світу, те рідне, що робить їх вічними й безсмертними. Загине Амбер, загине не лише впорядкований світ – зникне навіть протиставлений йому Хаос. Життя  принців – рукотворний шлях, зітканий з “тіней”, віддзеркалень магічного  першопочатку.

Стрілець Роланд, останній лицар “світу, що зрушив з місця”, вперто,  долаючи безліч перешкод і розчарувань у здійсненності покладеної мети, шукає Темну Вежу – осердя світу, вісь світобудови, де перетинаються часи й простори. Можливо, коли він нарешті знайде її, світ отримає втрачену єдність, “повернеться додому”. Темна Вежа – той самий Дім, до якого ми прямуємо все життя в пошуках власного початку, коли “світ був правильним, самим собою”, відчайдушно шукаємо втрачене, даючи собі звіт, що пошуки марні. Бо ж Дім, до якого торуємо шлях свого життя, є той непорушний  Дім-початок, що лишився позаду.

Він – наше джерело, початок шляху, образ майбутнього. У його стінах, його наповненням неповторними речами розбудовано наш особистий світ. Світ, у якому ще збережено єдність усього з усім, що втрачається мірою формування, зміцнення, структурування нашого “я”, його відокремлення від усього іншого і протиставлення йому. Кожна деталь, кожний складник висхідного Дому невід'ємно вплетені в його цілісність, сплітають мереживо його Ейдосу. Пошук Дому – то пошук єдності в роз'єднаному світі, пошук сталості в потоці втрат. Скажи мені, яким був дім твого дитинства, і я скажу тобі, хто ти.

Помічено, що птахи приймають за свою “матір” ту істоту, яку вони  побачили в момент свого вилуплення з яйця. Перший образ, сприйнятий  новонародженим птахом, стає для нього імпринтом, взірцем “світобудови”, на який, як на матрицю буття, він орієнтується в подальшому. Припускають, що подібне чинне не лише для птахів. Для людини – істоти, що, на відміну від усіх інших  живих, істот не народжується з власною людською сутністю, а набуває її зі світу, що її оточує, істоти, що для свого олюднення потребує відповідного поведінкового зразка, первинний, висхідний образ буття грає не меншу, якщо не більшу роль. Соціалізація і – ширше – олюднення людини відбувається мірою її входження до світу людей, о-своєнння його. Яку поведінкову модель людина засвоює, тією істотою вона й стає.

Дім – перша модель світобудови, з якою стикається людина, її рідна  гавань, де мир і спокій, надійність і затишок, де криється початок буття, спорідненого з людиною, не ворожого їй. Мабуть, усі пам'ятають дитячу гру “наздогінки”, коли той, кого наздоганяють, може “врятуватися”, якщо встигне добігти до визначеного “безпечного” місця, де   ніхто  ніколи  нічого  вже не зможе з ним зробити. Це абсолютно безпечне місце  непорушності, острівець порятунку теж зветься “домівка”, “будиночок”,  “домік”.

То ж звідки жах і потяг до старого будинку? Звідки примари темряви? Увічнюючи час, що минув, старовинний Дім виходить за межі плинного світу,  тієї “тут-і-тепер даності”, яка є щомиттєвим підтвердженням нашого “живого життя”. Він уже ніби й не належить світу нашого існування, перебуває Тут і Там, за межами нашого початку, з'єднаний глибинним зв'язком з тими, хто його населяв. Він – ЇХНІЙ світ і початок, їхня модель буття, яка  дивовижним чином опинилася раптом у світі нашому. Він – Чужий, невідомий, незбагненний. Ба більше: він – реанімоване нашим поглядом, доторком, подихом, нашим сприйняттям чуже минуле, яке, через те, що воно минуле, НЕ МОЖЕ БУТИ.

Дім зберігає конструкцію іншої душі-світобудови, та не саму душу. Він  ДЛЯ НАС стає моторошною тілесністю душі, відкриваючи лише один – об'єктивований, матеріалізований бік того, що було ейдетично-багатомірним. Прихована від нас загадка Іншого, неможливість торкнутися, осягнути глибинь тієї викривленої, спрощеної, спотвореної кам'яною просторовістю Дому душі  Іншого вабить і зачаровує, відштовхує й лякає. “О, утрачена й вітрами оплакана мара, повернись, повернись!”

У сучасному світі рівень “цивілізованості” людини й суспільства (в  сенсі, близькому до “окультуреності”) визначається не в останню, а може, і в першу чергу шанобливим ставленням до минулого. Його квінтесенцією, концентрованим виразом і є Дім як організований особливим чином світ, що уможливлює саму людину. Обираючи дім, ми обираємо модель самого себе.