”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Указ президента як дія у випадку крайньої необхідності

Борис БАХТЄЄВ, Київ on Квітень 21,2007

image

Віктора Ющенка довго лаяли за те, що він не розпускав Верховну Раду. Тепер його лають за те, що він розпустив-таки Верховну Раду. І все було б гаразд, якби подеколи цього не робили одні й ті самі люди – як серед політиків, так і серед пересічних громадян. Навряд чи причиною цього є лише вкорінена вже звичка (що стала-таки реальним наслідком двох „помаранчевих” років!) критикувати владу в будь-якому разі, хоч би що вона зробила.

Головна причина, як видається, полягає в тому, що мотивація цього вчинку президента була не такою вже очевидною: а чому саме розпустити? А чому саме зараз? Ніби, випивши літри кави під час зустрічей з Олександром Морозом та Віктором Януковичем, президент кожного разу все гадав на гущині, що залишалася після цих візитів: розпустити – не розпустити... плюне – поцілує... Аж поки гущина нарешті чітко не підказала: розпустити.

І от тепер, з одного боку, всі ледь не без винятку виступи депутатів від більшості (а інших тепер немає) на пленарних засіданнях ВР (чи то того, що раніше було Верховною Радою) зводяться до прокльонів на адресу “так званої опозиції” – без визначення “так звана” слово “опозиція” вже ніхто з них не вживає. Причому, за фактологічною коректністю ніхто й не стежить. От 20 квітня Іван Попеску розповів, що під час відвідин Страсбурга до нього підійшов якийсь депутат з Великої Британії й заявив таке: “Для британських депутатів лише дві речі є святими – Бог та Конституція”. Чи то пан Попеску, як міністр закордонних справ з анекдоту, “прийняв англійського посла за французького та провів з ним тривалу бесіду”, чи то з англійською мовою в нього тоді не склалося, але немає у Великій Британії писаного документа, який мав би офіційну назву „Конституція Сполученого Королівства Велика Британія та Північна Ірландія”. Не існує такого.

Того ж таки 20 квітня не рядовий депутат, а голова фракції ПР Раїса Богатирьова заявила: ПАРЄ ухвалила рішення, в якому провину за нинішню конституційну кризу в Україні поклала на антизаконні дії помаранчевої влади 2005 року. Насправді ПАРЄ визначила причиною кризи не опрацьовані належним чином зміни до Конституції, ухвалені-таки 2005 року. На мітингу сил коаліції 20 квітня хтось із промовців звинуватив опозицію в тому, що парламентські вибори для неї – то лише засіб “здобути президентське крісло для газової принцеси”. (Отак, виходить – наслідком парламентських виборів має бути визначення того, кому належатиме президентське крісло?) Інший промовець узагалі закликав присутніх не піддаватися на провокації, бо коли для громадян в усіх куточках України найважливішими є сімейні проблеми, вибори не на часі. (Мовляв, сидіть собі на своїх кухнях, а керуватимемо ми й без виборів.)

Конституція в її реформованому вигляді зазначає, що старий парламент діє до того моменту, коли парламент нового скликання збереться на своє перше пленарне засідання. Ситуацію в разі розпуску парламенту Конституція не регулює ніяк. От і виходить, що в Україні цілком легітимним чином ДІЄ РОЗПУЩЕНИЙ ПАРЛАМЕНТ – причому, він цілком логічно не зацікавлений у врегулюванні ситуації, бо що довше її не буде врегульовано, то довше він діятиме. До того ж, то більше буде ймовірності, що нові вибори буде проведено за скомканою процедурою, коли забезпечити та, головне, проконтролювати відсутність порушень під час голосування та підрахунку голосів буде практично неможливо. Трансльовані Національним радіо пленарні засідання ВР тим часом перетворилися на потужний засіб пропаганди. Відсутність на цих засіданнях представників опозиції робить цю пропаганду нічим не обмеженою. Вся Україна підтримує коаліцію та засуджує “бандитські спроби опозиції вчинити фашистський переворот” (Тарас Чорновіл), - саме таке враження може скластися у радіослухачів. Бо нема кому спитати у промовців від більшості: “Ви кажете про єдність України, про те, що прагнете діалогу. А скільки разів ви взяли до уваги пропозиції фракцій опозиції? Скільки пропозицій президента ви врахували?” 

З іншого ж боку, ми бачимо досить агресивні акції представників опозиції біля Конституційного Суду, які лише дають їхнім опонентам підстави вести мову про тиск опозиції на КС. А ще ми бачимо складання депутатських мандатів представниками БЮТ та “Нашої України”, що було б ефектним кроком місяць тому, але от саме зараз не може не виглядати як надлишкова дія у стилі “що занадто, то не здраво”. Ця дія, зокрема, змушує громадян підозрювати, що опозиція й сама не дуже впевнена в конституційності указу президента, а тому й вирішила підстрахуватися. Справді: складати посвідчення членів парламенту, якого, за численними твердженнями лідерів БЮТ та “НУ”, вже й без того не існує?..

Що ж до громадян, то їм у питанні конституційності чи неконституційності розпуску Верховної Ради залишається тільки вірити або не вірити політикам.

Тож спробуймо по порядку. Ще в останні дні березня Віктор Ющенко пригрозив розпустити Верховну Раду, якщо парламентська більшість не виконає сім його вимог. Зараз президент веде мову про можливе призупинення ним Указу про розпуск ВР – тож цілком можливо, що виконання парламентською більшістю цих вимог може стати приводом для компромісу. Спробуймо розглянути їх на предмет їхніх вад та можливих небезпек.

Вимога перша: припинити антиконституційну практику індивідуального членства в коаліції. Здавалося б, чітко та жорстко? Але парламентська більшість заперечує антиконституційність індивідуального членства. І справді: у тексті Конституції ніде конкретно не записано, що депутати не можуть вступати до коаліції в індивідуальному порядку. Конституція містить чітку вимогу складення депутатського мандату в разі виходу депутата з фракції партії чи блоку, за списками яких його було обрано. Депутати знайшли легкий шлях порушити цю вимогу, формально не виходячи зі своїх фракцій, тобто не пишучи про це заяву. Але погляньмо на ситуацію з іншого боку: фракція не бере участі в коаліції й заявляє про свою опозиційність, тоді як її члени до коаліції входять. Тобто, дії депутата йдуть усупереч, а то й на шкоду, діям фракції, у якій він формально перебуває. Чи не є подібні факти доказом фактичного виходу цих депутатів зі своїх фракцій? Чи не є їхні заяви про входження до коаліції документами, що підтверджують їхній вихід зі своїх фракцій, так би мовити, речовими доказами? Адже списки на парламентських виборах були закритими, й українці голосували за політичні сили, а не за окремих депутатів! З погляду логіки, так воно й є. З погляду права, це треба довести. Але якби ж то саме цей момент було чітко розписано й у вимогах президента до парламенту, й у тексті його указу про розпуск у ВР – коаліція мала б менше простору звинувачувати президента в антиконституційних діях! Тим більше якби Ющенко того самого дня подав питання про фактичний вихід депутата з фракції на розгляд Конституційного Суду, а можливо, й позови проти деяких депутатів-перебіжчиків на розгляд звичайного суду – адже звичайному судові не треба було б тлумачити Конституцію; треба було б лише довести: чи є в індивідуальному членстві в коаліції депутатів з опозиційних фракцій факт їхнього виходу з цих фракцій, чи немає!

Перехід депутатів з БЮТ та “Нашої України” до парламентської більшості почався не зараз. І президент мусив би або негайно зреагувати на перші подібні випадки (тим більше, що передбачити подальший розвиток тенденції було нескладно), або хоча б тепер чітко пояснити, чому він тоді цього не зробив (наприклад, не хотів загострювати стосунки; це було б непереконливо, але хоча б якось пояснювало його дії). А тепер виглядає так, ніби президента обурюють не самі по собі факти обдурення депутатами виборців (знову ж таки: виборці голосували не за цих депутатів самих по собі, а за членів списку, сподіваючись при цьому, що поведінка цих депутатів не відрізнятиметься від поведінки уподобаної ними політичної сили), а лише невигідний для нього розклад політичних сил у Верховній Раді.

Що ж до можливого повернення до цієї вимоги, то, якщо більшість погодиться її виконати, де гарантія, що коаліція не знайде іншого обхідного маневру для поповнення її лав? Наприклад, переходи депутатів було б призупинено, а потім, коли пристрасті вщухнуть, потихеньку поновлено. Або, скажімо, депутати змогли б не заявляти про членство в коаліції, не підписувати жодних папірців, а просто узгоджено голосувати. У будь-якому разі, примусове повернення перебіжчиків до їхніх “рідних” фракцій навряд чи радикально змінило б ситуацію.

Цьому мусив перешкодити закон про імперативний мандат, ухвалення якого було змістом вимоги другої? Так, але який текст могла ухвалити парламентська більшість під назвою “Закон про імперативний мандат”, не знає ніхто. Могло статися, що Ющенко не впізнав би в тому тексті нічого з того, що мав на увазі. А накласти вето йому було б уже не так легко: адже закон було б ухвалено саме за його вимогою; наклавши вето, Ющенко підставився б під дуже й дуже потужну пропаганду на предмет його нібито небажання діалогу.

Вимога третя полягала у створенні умов для безперешкодного розгляду Конституційним Судом усіх знакових справ та присікання спроб тиску на КС. О’кей – могли б щиросердно відповісти опоненти президента, навіть не збираючися нічого робити. Оскільки забезпечувати щось у КС – то не справа ВР, а якраз те, що може бути кваліфіковано як тиск. Що ж до присікання спроб тиску – то, перш ніж висувати таку вимогу, треба було зазначити, в чому полягає той тиск, хто його здійснює та як його присікати. А бажано було б ще й навести факти.

Припинення політизації правоохоронних органів та відправлення у відставку чільників тих “вищих посадових структур”, які не виконують своїх обов’язків, було вимогою четвертою. І знову ж: перш ніж висувати таку вимогу, Ющенкові варто було б бодай роз’яснити, в чому полягає політизація, та які посадовці не виконують своїх обов’язків, і на якій підставі він так вважає. Бо в іншому разі весь зміст вимоги перетворюється на загальне гасло, що нікого не зобов’язує ні до чого конкретного. Так само було закликати Леоніда Кучму до поваги свободи слова – він завжди відповідав: “Так, я дуже поважаю свободу слова”.

Вимогою п’ятою було негайно розпочати конституційний процес, уже в першому тижні квітня започаткувати роботу конституційної комісії, у квітні-травні обговорити напрацьовані нею зміни, а восени ухвалити “другий етап політреформи... в пакеті з напрацьованими змінами” (цікаво, що цитований вислів означає?). Сформувати pro forma якусь групу, яка б так само pro forma вносила якісь пропозиції та вела їх обговорення – для коаліції не було б нічого простішого. От тільки де гарантія, що кінцевий продукт був би якісним?

Шостою вимогою було законодавче закріплення положень Універсалу національної єдності. Вимога, чесно кажучи, важка для виконання – оскільки текст універсалу складався як декларація про наміри, а не як текст закону, навіть якщо надати йому статусу закону, він не стане від того дієвим правовим нормативним актом – оскільки не призначений ним бути.

Нарешті, сьома вимога полягала в розробленні та ухваленні нової редакції Закону про Кабінет міністрів з урахуванням побажань президента. Чи не єдина серед усіх, ця вимога передбачала чітке й недвозначне виконання. От тільки наявність закону про Кабмін, який не подобається президентові, – то справді зовсім не привід для розпуску парламенту, бо тексти та зміст схвалюваних законів є винятковою компетенцією органу законодавчої влади.

Отже, вимоги, висунуті президентом як передумова для його відмови від розпуску парламенту, страждали на граничну нечіткість: неможливо в принципі було ані домогтися їхнього виконання, ані хоча б зафіксувати ухиляння іншої сторони від їхнього виконання. Ще більшою вадою цього переліку вимог було змішування праведного з грішним – констатації дій парламенту, конституційність яких є украй сумнівною, та констатації розходжень суто політичного характеру між президентом та Верховною Радою. Поєднані разом, юридичні та політичні претензії Ющенка до ВР і дають тепер змогу опонентам президента вести мову про суто політичний характер розпуску ним Верховної Ради, про відсутність конституційних підстав для такого розпуску. Погодьтеся: якби на кримінальному суді прокурор, зачитуючи пункти звинувачення, раптом додав: “Та й узагалі звинувачуваний недостатньо ввічливо до мене звертається”, – чи не перекреслив би він тим самим усі хай навіть тричі обґрунтовані звинувачення, які виголошував би перед тим?

Не було юридично чіткішим і звернення Віктора Ющенка до українського народу. Президент виокремив три тенденції. Перша: “Неконституційний процес формування і переформатування парламентської більшості. Згідно з Конституцією, коаліція створюється на основі депутатських фракцій, а не на основі індивідуального чи групового членства”. Неконституційність тут теж виглядає власною оцінкою Ющенка, й не більше; кожен, якщо хоче, може або погоджуватися, або ні. Друга тенденція: “Постійна практика прийняття нелегітимних, антиконституційних рішень. Останній приклад – Закон про Кабінет Міністрів, який системно порушує Конституцію України і є замахом на конституційний лад України”. І знову – не доведено: про які саме неконституційні рішення йдеться? Закон про Кабмін – вочевидь дуже невдалий приклад; пересічні громадяни навряд чи так уже орієнтуються в ньому й його наслідках. А от про те, що особисто Ющенкові цей закон невигідний політично, що він позбавляє його деяких повноважень, знають усі. Тож опоненти й можуть твердити: Ющенко розпустив парламент, бо хоче диктаторських повноважень. І багато українців у це повірять.

І третя тенденція: “Систематичне недотримання зобов’язань і політика шахрайства, інтриг і зрад, приховані гаслами про національну єдність”. Суто емоційне оціночне судження без жодних доказів. Тож і тут президент не переконав громадян у тому, що він мав не лише поважні  ОБ’ЄКТИВНІ підстави, але й право розпустити парламент. І тут він залишив своїм опонентам широке поле для звинувачень у неконституційності та корисливості указу. “За рік діяльності Верховна Рада п’ятого скликання не продемонструвала роботи, яку очікували люди. Парламентсько-урядова більшість вже не приховує своєї головної мети – узурпувати владу і законсервувати своє правління. Суспільству набридло бачити одне й те саме – боротьбу за повноваження і повне ігнорування щоденних потреб громадян України”, – було далі у Зверненні. Знову суб’єктивні оцінки замість аргументів та фактів. Що ж до боротьби за повноваження, то коаліція звинувачує в її триванні саме Ющенка – й наведена цитата не позбавляє її такої можливості.

Ну, а що ж власне Указ президента? Даруйте за довгу цитату: “Така практика є грубим порушенням статті 83 Конституції України, яка передбачає формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій виключно депутатськими фракціями. Порушення конституційних норм щодо формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України спотворює результати народного волевиявлення, здійсненого відповідно до статті 69 Конституції України через вибори народних депутатів України у березні 2006 року, є нехтуванням конституційних виборчих прав громадян України, призводить до ігнорування конституційного принципу народного суверенітету, закріпленого у частинах другій та третій статті 5 Основного Закону України. Такий розвиток подій є реальною передумовою узурпації влади в Україні, що заборонено частиною четвертою статті 5 Конституції України. Це також загрожує національній безпеці, спричиняє дестабілізацію політичної ситуації в державі, створює потенційну небезпеку державному суверенітету”. Здавалося б, обґрунтовано, з посиланням на конкретні статті Конституції? Але саме на ті статті, тлумачення яких не є однозначним; наголошу ще раз, коаліція заперечує факт заборони Конституцією індивідуального членства. Занадто розмите, складне для сприйняття формулювання втопило загальний зміст у словесах про дестабілізацію, потенційну небезпеку народному суверенітетові, тощо, а загроза узурпації влади, й, отже, головна підстава рішення президента про розпуск ВР так і залишилася недоведеною. Тож і тут ті українці, що сумніваються у законності кроку президента, залишилися при своїй думці, вони не почули аргументів, спростувати які опонентам президента було б нелегко.

Юридично недостатньо відпрацьований текст указу та не витримане в загальнозрозумілій, легкій для сприйняття формі звернення до народу можуть стати саме тим, що врешті-решт і вирішить протистояння, схиливши баланс суспільних настроїв не на користь президентові. На превеликий жаль, і лідери “помаранчевих” у своїх телевиступах оперують лише загальними фразами про нехтування волі виборців та відсутність “покращення вашого життя вже сьогодні”. Власне, “помаранчеві” повторюють свою давню й традиційну помилку: вони апелюють лише до своїх традиційних симпатиків, не намагаючись переконати тих, хто сумнівається. Вони розмовляють таким собі “помаранчевим кодом”, незрозумілим для непосвячених, таким собі набором пов’язаних із Майданом-2004 символів.

Якою є логіка опонентів президента? Стаття 90 Конституції України передбачає лише три підстави для розпуску президентом Верховної Ради: несформування протягом місяця коаліції, не призначення протягом 60 днів персонального складу Кабміну та неможливість протягом 30 днів розпочати пленарні засідання. Отже, за логікою представників більшості, жодних інших підстав для розпуску парламенту бути не може, й Віктор Ющенко перевищив свої повноваження. Представники більшості приховують єдиний факт: у Конституції передбачено, так би мовити, штатні підстави для розпуску ВР, коли парламент діє законно та конституційно. А тому ситуацію, коли Верховна Рада порушує Конституцію, взагалі не можна розглядати під кутом зору наявності чи відсутності в Основному законі підстав для її розпуску. Так само в жодному законі не написано, що людина має право силою відібрати майно – але якщо власник відбере у крадія вкрадене в нього майно, жоден суд не визнає його винним у порушенні закону. Конституція не могла передбачити всі можливі конкретні способи порушення Конституції Верховною Радою й, звісно ж, не могла перелічити ані ці способи, ані засоби відновлення конституційного порядку. Натомість вона визначає президента гарантом Конституції, а отже, покладає на нього обов’язок відновити конституційний порядок у разі його порушення за допомогою будь-яких заходів у межах права. Не в межах конкретного закону, а саме в межах права. Не дивно, що коаліціанти не наголошують на цьому. Але чому про цю очевидну річ забувають представники опозиції? Чому ніхто з них досі не роз’яснив громадянам абеткову річ: у разі порушення парламентом Конституції передбачений нею виключний перелік підстав для розпуску президентом парламенту не має ніякого значення; це юридичний факт зовсім іншого роду?

Поміж тим, право всіх цивілізованих держав, у тому числі й України, містить одну принципову юридичну категорію. Стаття 39 Кримінального кодексу України: “Крайня необхідність. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами”. Стаття 18 Кодексу України про адміністративні правопорушення: “Крайня необхідність. Не є адміністративним  правопорушенням  дія,  яка  хоч  і передбачена  цим  Кодексом  або  іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані  крайньої  необхідності,  тобто  для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому  порядку  управління,  якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода”.

Ще за радянською звичкою, поняття крайньої необхідності майже не застосовується й не згадується – але від того воно не зникає з правової системи. То чи не виглядає так, що Указ президента про розпуск Верховної Ради цілковито відповідає нормам про крайню необхідність? І чи взагалі покладення на президента обов’язків гаранта Конституції не припускає за самою своєю ідеєю, що в деяких ситуаціях він діятиме саме у стані крайньої необхідності? Як видається, якби в Указі президента було згадано категорію крайньої необхідності, коаліціантам набагато складніше було б звинувачувати Ющенка, а Конституційному Судові довелося б доводити, що насправді президент мав інші способи відновлення конституційного ладу, причому способи реальні.

Звісно, наївно було б гадати, що в разі, якби Указ президента був ретельно виписаний, коаліція не стала б ставити під сумнів його конституційність. От тільки було б їй набагато важче, й виглядала б її аргументація набагато більш неочевидною. Аргументація коаліції виглядала б непереконливою, й не лише для виборців, а й для того самого Конституційного Суду.

 


3321 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 2 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua