”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Маніпулятивна соціологія

Борис Бахтєєв, Київ on Червень 16,2008

image

Результати соціологічних досліджень є вельми улюбленим матеріалом для ЗМІ. Особливо популярними для широкого оприлюднення стають вони під час передвиборних кампаній або політичних загострень.

 От і зараз випуски телевізійних та радіоновин, так само як і газети, повсякчас сповіщають киян про проведені різними фірмами опитування щодо шансів різних політичних сил та окремих політиків на перемогу у виборах до Київської міськради та на посаду столичного міського голови. Результати цих опитувань разюче відрізняються одне від одного – так, ніби проводили їх у геть різних містах.

Серед фірм, що проводили дослідження, на результати яких посилаються ЗМІ, чимало таких, чиїх назв ніхто ніколи досі не чув або майже не чув. Трапляються серед них і такі, які було створено з рекламною метою. Тобто, спеціально під певну подію для оприлюднення бажаних для замовника результатів. Ретранслюючи результати досліджень подібних фірм-шарлатанів, ЗМІ самі стають активними учасниками малопристойної діяльності.

 Існує декілька причин появи у мас-медіа сумнівних результатів сумнівних соціологічних досліджень. По-перше, це прагнення багатьох ЗМІ до скандальності. Що скандальнішими, що приголомшливішими є результати дослідження, то цікавішими вони стають для широкого оприлюднення. По-друге, не виключено, що певні ЗМІ утворюють із псевдосоціологами такі собі картелі: йдеться про звичайну джинсу, але в даному разі джинсу ніби від чужого імені й за чужим авторством, коли самі по собі ЗМІ нібито й ні до чого. По-третє – часто йдеться про добросовісну помилку: у даному разі ЗМІ виступають у ролі героїв шукшинського фільму «Пічки-лавочки», яких гіпнотизують будь-які науковоподібні теревені. Результати соціологічних опитувань дуже зручні: з одного боку, їх публікування ніби додає ЗМІ солідності – мовляв, не плітками заповнюємо шпальти та ефір, а з іншого – воно не змушує ані аудиторію, ані самих журналістів нічого аналізувати та обмірковувати і є таким собі «інтелектуальним продуктом швидкого приготування».

 Це – один бік справи. Інший бік полягає в тому, що часто самі соціологічні дослідження не так виявляють ті чи інші суспільні тенденції, як камуфлюють їх. От наприклад, не так давно компанією «Ар-енд-Бі Груп» (R&B Group) було проведене соціологічне дослідження, метою якого було виявити, що найбільше хвилює українців. Його результати, досить широко висвітлені різними ЗМІ, засвідчили: суспільство найбільше стурбоване збереженням стабільних цін, боротьбою з бідністю та турботою держави про її громадян. Проблеми створення умов для малого та середнього бізнесу, а також захисту індивідуальних прав та свобод посіли значно нижчі місця. Лише 5% респондентів висловили стурбованість проблемою вступу України до НАТО. «Наявним є бажання обміняти свої права та свободи... на допомогу та доплати», – ошелешив читачів «Московский комсомолец в Украине».

Посилання на маловідому фірму «Ар-енд-Бі Груп» тут зроблене лише з міркувань коректності: подібні дослідження з подібними висновками є вельми типовими. Типовими є й хиби, що містяться в їхній концепції. (До речі, давно вже час ухвалити закон, за яким назви фірм, хоч українських, хоч закордонних, що діють в Україні, навіть якщо вони складаються з іншомовних слів, мусили б писатися в українській транскрипції. Використання латинописемних назв, які навіть співробітники фірм часто-густо не вміють правильно вимовляти, – то ніщо інше, як снобізм рафінований чи, як тепер кажуть, понти.) Соціологія – то наука. Її завданням є не так збирання та публікування відповідей респондентів, що самі по собі є звичайною констатацією факту, як науково коректне їх тлумачення. Змалювання глибинних причин, наслідком яких є отримані відповіді. Встановлення суспільного діагнозу за симптомами, що містяться у відповідях. Оцей аспект, до речі, часто випадає з уваги ЗМІ, які подають лише цифри та відсотки.

 Коли йдеться про дослідження суспільних пріоритетів чи, принаймні, про оприлюднення їхніх результатів, оті причини найчастіше залишаються невиявленими. У даному разі, наприклад, впадає в око: «турбота держави про її громадян» насправді далеко не вичерпується «допомогами та виплатами», а може навіть зовсім їх не передбачати. Ставлення держави до громадян – от що могли мати на увазі респонденти, слово «турбота» вони могли тлумачити як «увага до громадян», «шанобливе ставлення до громадян», «зважання на інтереси громадян», «захист громадян» тощо.

 Дратує інше: з наведених даних зовсім не випливає «бажання обміняти права та свободи». Стабільність цін та боротьба з бідністю – це те, що дається взнаки щодня й повсякчас. Те, що наболіло. Й те, з чим сьогодні дуже й дуже негаразд. От тому саме ці питання й посіли чільне місце у відповідях респондентів. Зі свободами та загальними правами більш чи менш задовільно – тож і проблеми ці хвилюють українців у суто теоретичному плані. До того ж, на відміну від зростання цін чи бідності, пересічний громадянин не щодня стикається з порушенням прав та свобод. Звідси й нижчі місця цих позицій. Що ж до вступу до НАТО, то ця проблема громадян узагалі безпосередньо не зачіпає. Отже, судити про справжнє ставлення українців до прав та свобод із результатів даного дослідження неможливо.

 Згадуване дослідження висвітлило загальну ваду української соціології, притаманну навіть соціологічним грандам. Полягає вона от у чому: нерідко пропоновані респондентам варіанти відповідей лише здаються однорідними, хоча насправді такими не є. Причому для респондентів неоднорідність пропонованих варіантів є неочевидною, її якщо й помічають, то не одразу. Скажімо, як ви відповісте на запитання: «Кого ви любите слухати – 1) співачку Гайтану; 2) політолога Олексія Гараня?»? Особисто мені подобаються вони обидва, принаймні, доти, доки пан Гарань не почне співати, а пані Гайтана – виголошувати політичні прогнози. Обидва вони виступають публічно, обидва – для того, щоб їх слухали. От тільки призначення їхніх публічних виступів – геть різне. Слово «слухати» в даному разі втрачає однозначність, одне «слухати» не тотожне іншому «слухати», вони непорівнювані.

Отак і тут. Якщо в людини, в якої болить зуб, спитати: «Яка проблема вас найбільше турбує – 1) щоб зуб перестав боліти; 2) підвищення зарплатні; 3) вступ України до НАТО?», то зовсім неважко передбачити, якою буде відповідь. От тільки навряд чи буде науково коректним робити з цієї відповіді висновок, буцімто проблема стосунків України з НАТО українців майже не цікавить, та й проблема зарплатні цікавить їх так-сяк. Варіанти, що містяться в такому запитанні, мають різну актуальність і стосуються різнопланових, різнопорядкових проблем, різних сфер життя. Коли багато росіян відповідають, що могутність їхньої держави цікавить їх більше, ніж проблеми корупції чи співвідношення зарплат та цін, то або вони нещирі у відповідях, або це – суспільна шизофренія. За нормального стану речей, коли не йдеться про надзвичайну ситуацію загрози загальнонаціонального масштабу, такого бути не може, бо от не може, й усе. Цілком можна повірити, що сьогодні політичні питання більше, ніж приватні, цікавлять сербів та косоварів. Що тема НАТО може час від часу виходити на провідні позиції у Грузії – після кожного загострення стосунків із Росією. За спокійного, розміреного плину речей подібне неможливе.

До цієї ж серії «досліджень із секретом» (чи, радше, «досліджень із привітом») належать регулярно практиковані найсоліднішими соціологічними фірмами опитування щодо довіри українців до різних суспільних інститутів. Намальована ними картина ніколи не змінюється: найбільшою довірою щоразу користуються церква та армія, найменшою – міліція та суди, десь близько до них завжди розташовуються органи влади, серед яких найменшою довірою завжди користується Верховна Рада. Але чи справді подібні опитування дають яку-небудь нову інформацію чи навіть інформацію взагалі? Чи можна очікувати, що розстановка сил у відповідях хоча б теоретично могла би бути іншою? Багатозначним тут є ключове слово дослідження – «довіра». Справді, в чому вона полягає? Чи означають результати подібних опитувань, що українці довірили б керувати державою армії та церкві охочіше, ніж Верховній Раді? Навряд чи так. Армії довіряють як армії, церкві – як церкві; респонденти, обираючи з запропонованих варіантів, не приміряють на всіх одну й ту саму роль. Хто грає краще: Карлос Сантана на гітарі чи Грег Руседський у теніс?

 Із церквою громадяни спілкуються лише з власної волі, до того ж, це спілкування ніяк не впливає на матеріальний бік життя та його умови: професійний та чемний священнослужитель не зробить життя кращим, а непрофесійний та нечемний – гіршим. Що ж до армії, то для переважної більшості українців вона є цілковитою абстракцією: всі знають, що вона є й, у разі чого, краще чи гірше захистить, і на цьому уявлення про неї вичерпуються. Громадяни не стикаються з армією в повсякденному житті, повсякденне життя – то взагалі не сфера діяльності армії, як і церкви. Варто принагідно пригадати ставлення до армії в Радянському Союзі: її дуже поважали взагалі, як атрибут держави, але коли йшлося про конкретні порядки в ній, відгуки були в найкращому разі вкрай скептичними, надто ж серед тих, хто тільки-но з нею стикнувся; злих анекдотів про неї ходило незрівнянно більше, ніж зараз. Її образ ніби двоївся: армія як така, як державний інститут, та армія в особі конкретних її підрозділів та представників викликали протилежні оцінки.

Що ж до міліції та судів, то громадяни стикаються з ними або проти власної волі, або в тяжкі моменти та з украй неприємних приводів. Тому й будь-які неподобства в цих організаціях (в армії та церкві вони взагалі залишаються невідомими широкому загалові) викликають украй болісну реакцію. Саме звідси – й місця аутсайдерів суспільної довіри. Влада теж приходить до нашого життя, не стукаючи у двері, до того ж, якщо про діяльність Президента та Кабміну ми судимо за результатами, то стосовно Верховної Ради можемо, завдяки телеканалові «Рада» та Національному радіо, спостерігати ще й за процесом. Тож і тут місця в рейтингу довіри можна передбачити без зайвого напруження.

 Власне, всі ці дослідження суспільної довіри дають і, головне, тільки й можуть дати лише два висновки. Перший – це констатація радісного факту: в нас не військова диктатура й не теократична держава. І другий – це підтвердження загальновідомої істини: враження є різницею між очікуваним та побаченим. Від міліції та судів громадяни чекають допомоги у вкрай скрутних, екстремальних ситуаціях і, зіткнувшись із реальністю, часто дуже сильно розчаровуються. Від влади громадяни чекають регулювання повсякденного життя в його буденних проявах, а тому розчарування, яке вона викликає, є помірним. Від армії та церкви громадяни в цьому плані не чекають нічого, а тому й не розчаровуються.

 А виглядає так, ніби всі подібні опитування мають на меті постійно підштовхувати українців до переконання: нема чого лізти в політику, нема чого перейматися громадськими проблемами. Ваш світ – то Kueche, Kinder, Kirche, от йому й довіряйте. Некритичне й поверхове ставлення ЗМІ до результатів соціологічних опитувань сприяє саме такому висновку з них.

 


5638 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 (всього 0 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua