”Iнформацiйно-аналiтична Головна | Вст. як домашню сторінку | Додати в закладки |
Пошук по сайту   Розширений пошук »
Розділи
Архів
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Поштова розсилка
Підписка на розсилку:

Наша кнопка

Наша кнопка

Яндекс.Метрика


email Відправити другу | print Версія для друку | comment Коментарі (0 додано)

Моральний вимір «мистецтва компромісів», або Чи є сенс у позачергових виборах?

Тетяна МЕТЕЛЬОВА, Київ on Травень 11,2007

image

Після заяви Прем’єр-міністра про згоду на позачергові вибори парламенту, у тому, що вони відбудуться,  сумнівів вже не залишилося. Однак проблема їхньої доцільності обговорюватиметься, мабуть, не лише до останньої передвиборної миті, а й після неї. І справа не тільки в тому, що правлячій коаліції, яка зручно розташувалася на всіх поверхах владної будівлі, дострокові вибори зовсім ні до чого і сприймаються нею як певна небезпека досягнутому всевладдю. А й, передусім, у тому, що, як визнають навіть найпалкіші прибічники виборів, персональний  та політичний склад Верховної Ради внаслідок чергового волевиявлення народу навряд чи зазнає істотних змін, незалежно від того в червні, липні чи жовтні відбудеться ця подія. А якщо  так, то навіщо город городити? Що очікують від позачергових виборів прибічники цієї ідеї?

 

Видається, ініціатори дострокових виборів керуються у своїх прагненнях не так бажаним образом майбутнього, як небажаним виглядом сучасного. Йдеться, втім, не про бездарну втрату помаранчевими силами отриманої рік тому перемоги на виборах та її намагання наново «переграти» зіпсовану партію. Йдеться про потребу відвернути цілком реальну небезпеку сповзання країни в тоталітарне минуле. Дії коаліції за змістом вельми нагадують приховане продовження конституційної реформи неконституційними методами і, відтак, можуть бути розцінені як узурпація влади законодавчим органом, суть якої – в підпорядкуванні законодавчої влади виконавчій і перетворенні парламенту на слухняно-одностайний додаток, обслуговуючий потреби виконавчої гілки. Саме такою – декоративно-прикладною – є функція законодавчого органу в тоталітарних державах будь-якого зразка.

 

Згадка про узурпацію влади в даному разі є констатацією лише політичного, а не правового факту і, відтак, не є звинуваченням. Ба більше. Зовсім не обов’язково, що різноманітні учасники цього процесу свідомо кладуть перед собою саме таку мету й діють цілеспрямовано. Значною мірою провідники реакційного (спрямованого назад) руху можуть не усвідомлювати політичного змісту й можливого результату власних дій, спричинених меркантильними – особистими владними й бізнесовими інтересами. Однак політична гра коаліції, хоч би якими інтересами й міркуваннями була спричинена, є надто небезпечною і може дорого коштувати не опонентам коаліціянтів, а країні в цілому. Як засвідчує текст ухваленого ПАРЄ документу щодо ситуації в Україні, цю небезпеку усвідомлюють у Раді Європи, пункт 2 резолюції якої причиною нинішньої політичної кризи називає «поспішну й незавершену політичну реформу 2004 року, у згоді з якою в Конституцію України було внесено низку змін без урахування застережень Венеціанської Комісії й без проведення широкої публічної дискусії у країні». Асамблея констатує, що саме ці «суперечливі конституційні зміни» і, як наслідок, «відсутність незалежних противаг дозволяє ключовим державним органам почувати  себе над законом» (п.4), і закликає «негайно відновити роботу над удосконаленням Конституції України й відповідного законодавства з тим, аби зрештою встановити ефективну систему стримувань і противаг і привести конституційні положення у відповідність до європейських стандартів».

 

Вимоги Президента до коаліції, знаходження компромісу щодо яких є змістом переговорного процесу, проваджуваного в рамках підготовки до виборів, торкаються передусім змін законодавчого поля у зазначеному ПАРЄ напрямку. І хоч ідеться ще не про Конституцію, однак у разі скасування принаймні одіозного Закону України «Про Кабінет міністрів», ухвалення якого поглибило дисбаланс гілок влади, і внесення до нього президентських поправок, певні стримувальні щодо подальшого посилення  виконавчої влади механізми буде запроваджено.

 

Відтак політична доцільність виборів – не в них самих, а в тому, що ним передує – у переговорному процесі і використанні майбутніх виборів як засобу тиску на опонентів з метою досягнення максимально можливих змін в напрямку врівноваження розбалансованих владних гілок. Мета, ясна річ, шляхетна й поважна. А що ж самі вибори? Чи є вони, відтак, лише допоміжним засобом розв’язання поточної політичної кризи й усунення її правових причин, такою собі лякалкою, про яку можна забути, щойно буде досягнуто головного результату? Чи в них самих по собі також є сенс?

 

Цікаво, що переважна більшість громадян, попри незмінність власних політичних уподобань, ідею виборів підтримує і, не замислюючись над їх «вторинним», побічно-допоміжним значенням, саме від них очікує перемін на краще. Яких? Сформулюємо запитання по-іншому: в чому джерело незадоволення виборців нинішньою ВР, незадоволення геть усіх виборців, незалежно від того, за яку політичну силу було і, можливо, буде віддано їхні голоси? Відповідь далебі очевидна: в необов’язковості політиків, у відсутності в них відповідальності за власні слова й учинки. Вітчизняна традиція політичної безвідповідальності, проти якої й повстав Майдан, не зазнала, як виявилося, ушкоджень, і нині, не гірше, ніж раніше, беззастережно практикується політгравцями з усіх таборів і угруповань. Міжфракційні міграції депутатів, що стали формальним приводом для появи президентських Указів, – лише одна з експлікацій суцільної політичної безвідповідальності й аморальності.

 

У цьому контексті не можна не згадати Майдан як явище водночас національне, українське, і всесвітнє. Саме у своєму моральному вимірі цей феномен отримав загальнолюдське значення й таким сприймається у всьому світі. Його ж політична складова є виразно другорядною, похідною. Ось як, скажімо, оцінюють українські події-2004 у сусідній Молдові: «Вивчаючи досвід Грузії, України, Киргизії, доходиш висновку, що «помаранчеві революції» – це боротьба моральних цінностей у політиці проти «життя по поняттям», домінуючого на пострадянському просторі.  …У Києві відбулася українська революція знизу проти аморальності в політиці». Розчарування виборців у помаранчевій владі і причина програшу самих помаранчевих має спільне коріння. Воно – не в міжпартійних чварах і боротьбі «всіх проти всіх» за владні місця. Чвари – то наслідок. Причина ж –  у швидкому відході помаранчевих постатей від виставленої Майданом моральної планки і падінні їх на рівень тієї традиційної політики, стосовно якої сформовано стійке масове уявлення, що «політика й мораль – речі несумісні». Саме цей відхід, а не незреалізованість гасел і обіцянок, і переживає громада – глибоко, екзистенційно – як тяжку й болісну зраду.

 

З іншого боку, міфологізоване світосприйняття виборців сходу й півдня України, чия прихильність до певної політсили практично не корелює з фактами незбігу слів і справ об’єкта їхніх симпатій, досі глибинної кризи не зазнавало. Відсутність «покращання життя вже сьогодні», навіть у поєднанні з підвищенням тарифів на житлово-комунальні послуги, лише посилили загальну апатію південно-східного електорату, не завдавши відчутного удару рейтингові його обранців. І тільки раптова згода Прем’єра на вибори, оприлюднена ледь не на тлі протилежно спрямованих закликів коаліції і його самого до біло-блакитних пікетувальників (згода, сприйнята емоційно навіть загартованим у справах раптових змін позиції спікером Олександром Морозом), здатна, можливо, підірвати міфологічно організований моноліт електорату Партії регіонів. Утім, можливість ця малоймовірна, оскільки для учасників Майдану-2007 фінансове підґрунтя було значно вагомішим за політичне, чи, тим більше, моральне. А отже будь-яка зміна поведінкових векторів їхніх чільників їх майже не хвилюватиме, а  впевненість у тому, що «політика – брудна справа», і далі змушуватиме сприймати політичні «кидки» за норму, а зраду й ситуативні хитрощі – за компроміси.        

 

Та чи можлива взагалі моральність у політиці? Чи мають підстави сподівання помаранчевого електорату на зміни не лише в шлунково-побутовій царині, а й у самій структурі владно-політичних стосунків і, відтак, людського буття? Чи може в принципі бути вгамованою позасвідома туга виборців біло-блакитних за чимось світлим і моральним, туга, яка безперечно існує, адже міфологічне мислення це одне, переживання безжальної реальності – зовсім інше?

 

Та, попри все, можливість моральної політики випливає з визначення самої політики – як «діяльності, пов’язаної з відношеннями між класами, націями, соціальними групами, партіями та державами» (Див., наприклад, Словник іншомовних слів. – К.: Наукова думка, 2000. – С. 451). У демократичному суспільстві політик, як особа, що здійснює таку діяльність, є представником певної соціальної групи, на яку він спирається і яка надає йому свою підтримку. Політик, що не потребує й не отримує підтримки від якоїсь частини суспільства – хто завгодно (кар’єрист, функціонер, держслужбовець тощо), але не політик, а суспільство, яке його породжує, не є демократичним. Підтримка ж можлива за умови, що погляди й дії підтримуваного збігаються з прагненнями якоїсь частини суспільства. Отож політик – виразник не власних, особистих, а групових і загальних інтересів. Він – не приватна, а публічна особа, яка з власної волі й за власним рішенням відмовляється від своєї приватності й підпорядковує себе, свої вчинки, свій час і сили потребам якоїсь спільноти.

 

Мовлене тим більше чинне для такої особливої групи політиків, як народні депутати. Факт обрання зобов’язує їх втілювати в життя ті ідеї, які знайшли відгук у виборців. Отож моральність у політиці – річ аж ніяк не абстрактна, вона – у виконанні політиком добровільно взятих на себе зобов’язань, у відповідальності за свої слова і вчинки. Його безвідповідальність не лише підлягає осуду як аморальна, а й межує з кримінальною дією, оскільки  деполітизує його, перетворює на шахрая – особу, яка шляхом введення інших в оману отримує можливість задоволення особистих інтересів і потреб. Навантажена правовим складником, безвідповідальність може підпадати під регулювання законом. Як зазначає фахівець з цього питання російський філософ В. Межуєв, етика політика «визначається його відповідальністю не просто перед народом, а перед законом і правом, у якому виражено волю народу».

 

Найболючіша проблема нашого суспільства в тому, що безвідповідальність політиків (і не лише їх!) уже давно вийшла за межі моральних рамок і поширилася на сферу, регламентовану правом традиційно, у тому числі – правом кримінальним. Однак тема не чинності закону й права в нашій державі – це тема окремої розмови. Ми ж повернімося до наших баранів. 

 

Здавалося б, запровадження імперативного мандату, якого домагається опозиція, цілком відповідає окресленому вище способу забезпечення чи то уможливлення моральності в політиці. Однак виникає кілька «але». Чому імперативний мандат не є поширеною практикою не лише в країнах усталеної демократії, а й у світі в цілому? Чому пункт 9 вже згадуваної резолюції ПАРЄ такий категоричний у запереченні цієї норми? Ним, нагадую, зазначено: «Асамблея підтверджує свою позицію, що відкликання народних представників політичними партіями («імперативний мандат») є неприпустимим у демократичній державі (виділення моє – Т.М.). Мабуть, є підстави й для того, щоб вищий законодавчий орган, скажімо, Литви, Сейм, не вдався до запровадження імперативного мандату, а торік у липні ухвалив Кодекс поведінки політиків (широке обговорення його тривало впродовж семи років) і одночасно сформував Комісію з етики, функції якої – перевірка фактів недостойної поведінки політиків?

 

Ще одне «але», щільно пов’язане з першим, полягає в тому, що далеко не всі можливі ситуації, які виникають в політичному процесі й мають моральне забарвлення, можна унормувати правовим шляхом. Для прикладу згадаймо добровільну відставку Канцлера ФРН Віллі Брандта в 70-ті роки минулого століття, спричинену тим, що його радник виявився шпигуном Москви. Жодних правових підстав для відставки в даному випадку не було й бути не могло, в її підґрунті – виключно моральні мотиви. Те саме – з відставкою Прем’єра Франції П’єра Береговуа, на яку він зважився після того, як надбанням громадськості стала інформація про отриманий ним від близького приятеля кредит на вельми пільгових умовах. Чи можемо ми уявити дещо подібне в Україні? Хоча б відставку міністра оборони Олександра Кузьмука після того, як українська ракета влучила в пасажирський літак іншої держави й  спричинила загибель десятків людей? А як згадати, що незадовго перед тим інша ракета випадково влучила в житловий будинок, то за моральною логікою Європи відставка пана Кузьмука була б неминучою. Та того не сталося. А може, варто уявити відставку причетного до міжнародного скандалу міністра транспорту Миколи Рудьковського, у відомстві якого потяги сходять з рейок? Чи добровільну відставку з посади судді Конституційного Суду Сюзанни Станік, щодо законності володіння якою (чи/та її родиною) нерухомістю в громадян є підстави мати великі сумніви? Чи відставку з посади міністра юстиції Романа Зварича, який так і не спромігся розвіяти сумніви громадськості у наявності в нього ним же задекларованої освіти?  Приклади можна множити чи не до безкінечності… І, видається, імперативний мандат тут не зарадить.

 

«У країні панує громадянська апатія: громадяни шоковані нахабною поведінкою представників влади, які керуються партійними інтересами й демонструють щоденно цинізм. Шістнадцять років ми створюємо незалежну державу, однак вимушені констатувати, що розчарованість громадян у ній як цінності зростає, слабшає патріотизм. Інколи відвідують думки, що небезпеку для нашої державності являють не зовнішні вороги, а ми самі. Країна вже задихається від прикладів, коли посадові особи і політики, порушивши правила пристойності, залишаються безкарними, тому що публічно не засуджені і визнають лише правову відповідальність. Хочу підкреслити: у скандальних справах політиків правові аргументи не можуть захищати від моральної оцінки їхньої поведінки». Це про нас, чи не так? Однак ця влучна характеристика належить не комусь з вітчизняних діячів, а президенту Литви Валдасу Адамкусу й мовлена стосовно цієї країни. Закони тоталітарної тюрми, з якої вийшли ми всі, ще довго позначатимуться на житті кожної з посталих на її уламках держав. Жорсткість дії ідеологічних «понять», за якими будувалося життя радянських «підданих», аж ніяк не тотожна впливу громадської думки, що є чи не найвпливовішою силою в державах демократичних. А отже зневажливе ставлення політиків і посадовців до громадської опінії, зміна якої жодним чином не відбивається на доступі до «владної голки», є прикметною рисою всіх пострадянських держав.

Та найприкріше парадоксальність українського буття в тому, що, як доводить практика, наслідки за аморальну дію, як і за дію кримінальну, якщо й наступають, то здебільшого лише тоді, коли вона «дрібнішає», і для тих, хто є лише наслідувачем значно показовіших і гучніших прикладів. Образно кажучи, можна отримати термін ув’язнення за крадіжку кілограма цукру – і залишатися безкарним за крадіжку цукрозаводу (образ запозичено в мого колеги-журналіста Г.Волинцева). Імперативний мандат може перешкодити перебігати з фракції до фракції окремим депутатам, та чи завадить він зраді у вигляді можливості, формально залишаючись у фракції, голосувати за рішення, протилежні задекларованим їхньою політичною силою? Чи зарадить він зраді колективній, «фракційній»? Чи не відкрила шлюзи окремим депутатським мутаціям партія соціалістів, утворивши блок з тими, боротися проти кого давала слово своїм виборцям? Чи можна вважати виправданим вибір на користь політичної доцільності, якщо ним знехтувано  зобов’язання перед виборцями? Застосовуючи попередній образ, можна запитати: чому указ про розпуск парламенту з’явився не тоді, коли «поцупили завод», а тоді, коли «почали красти кілограмами»?

  

На відміну від моралі, політика справді потребує компромісів. Однак компроміс компромісу – різниця. І подеколи моральний нібито вибір у політиці може обернутися на свою протилежність, зокрема тоді, коли політик орієнтується на абстрактні ідеї, нехтуючи конкретними зобов’язаннями. Російський дослідник Андрій Мартинов згадує приклад Президента Америки Вудро Вільсона, який 1918 року виступив проти підтримки Антантою антиурядових рухів у Росії. Мотивуючи свій крок небажанням примножувати жертви Першої світової війни, він запропонував послуги американського уряду як посередника в переговорах між усіма російськими політичними силами. Позиція Вільсона призвела до зменшення підтримки Білим арміям і, зрештою, до їхньої поразки. Так морально вмотивоване небажання множити жертви уможливило появу тоталітарної держави і зростання кількості жертв до десятків мільйонів. Чи не в цьому ряду перебуває спричинене найкращими міркуваннями про збереження національної єдності подання  Президентом Віктором Ющенком на посаду Прем’єра лідера політичної сили, судом визнаної причетною до масової фальсифікації президентських виборів? Чи не стало воно потужним стимулом для депутатської безвідповідальності і – більше – для загального поширення не лише моральної, а й правової безкарності в суспільстві?

 

То ж наостанок повернімося до питання про умови можливості моральності в політиці, скоригованого стосовно вітчизняних реалій. Видається, його зв’язок з тим, чого очікують громадяни від позачергових виборів, зрозумілий. Вони очікують, що парламентарії, хоч би й ті самі, однак змушені щоразу за свою безвідповідальність зазнавати принаймні відчутних фінансових витрат на передвиборчі перегони, зможуть колись дійти висновку, що відповідальне ставлення до наданих зобов’язань є економічно вигіднішим, ніж узвичаєні «кидки». 


3783 раз прочитано

Оцініть зміст статті?

1 2 3 4 5 Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00Rating: 5.00 (всього 3 голосів)
comment Коментарі (0 додано)
Найпопулярніші
Найкоментованіші

Львiв on-line | Львiвський портал

Каталог сайтов www.femina.com.ua